ДЗОҐЧЕН

Дзоґчен — це прадавнє духовне учення, поширене в Тибеті в рамках тибетської буддийскої традиції і не є школою або релігійною системою. Це знання, яке передають тибетські вчителі, не обмежені будь-якими школами. Слово «Дзоґчен», яке означає «цілковиту досконалість, довершеність», стосується насправді невідємної істинної природи всіх істот, їхнього першоджерельного стану, вільного від усіх обмежень та обумовленості. Передачу вчителем стану цього знання і покладено в основу вченьДзоґчен

Традиція Дзоґчен століттями передається неперервною лінією від учителя до учня й так є досьогодні. Такий прямий підхід розчиняє культурні барєри, він доступний усім народам, не залежно від особливостей духовного досвіду.

Учення Дзоґчен мають три розділи: Семде, Лонґде та Меннаґде. Три розділице три способи презентації учення, кожен з яких містить відповідні методи практики; мета ж усіх трьох – привести практика до цілковитої реалізації.

В Семде, «розділі розуму», практика знайомлять з природою розуму – це можливість отримати безпосередній досвід.

Лонґде означає «розділ простору»: тут простір вказує на першоджерельний вимір порожнечі, що є основою прояву ясності практикуючого, та розвитку усвідомлення, розуміння.

Меннаґде, сутнісний розділ «сокровенних настанов» або Упадеша, мстить особливі учення і методи, що базуються на переживаннях учителів; мета – знову-таки – допомогти практикові розвинутися до цілковитої реалізації.

***

УРИВОК З КНИГИ ЧОҐ’ЛА НАМКАЯ НОРБУ РІНПОЧЕ «ДЗОГЧЕН – СТАН САМОДОСКОНАЛОСТІ»

Буває, що люди, котрі починають виявляти зацікавленість вченнями, прагнуть відірватися від реальності матеріальних речей, ніби вчення – це щось геть не пов’язане з повсякденням. Часто в основі цього криється спроба позбутися власних проблем, втекти від них – наслідок помилкового уявлення, наче можна знайти щось таке, що у чарівний спосіб допоможе все це подолати.  Але вчення спираються на принцип нашого реального людського існування. Ми маємо фізичне тіло з усіма властивими йому обмеженнями: щодня нам доводиться їсти, працювати, відпочивати тощо. Така наша реальність, й ми не можемо від неї відмахнутися. Учення Дзогчен — це не філософія, не релігі­йна доктрина, не культурна традиція. Розуміння сенсу вчень означає віднайдення власного істиного стану, очищеного від самоошуканства та інших вивертів, створюваних розумом. Власне зна­чення тибетського слова дзогчен —«велика досконалість» — розуміє під собою істиний початковий стан кожної особистості, а не якусь трансцедентну реальність.

В основі багатьох духовних шляхів лежить принцип співчуття, принесення користі іншим. Наприклад, в буддийській традиції Магаяни співчуття, поряд зі знанням істиної природи явищ, тобто «порожнечі», є одним з основоположних моментів практики. Однак, якщо ми не розуміємо істиного принципу співчуття, воно може перетворитися на щось штучне, надумане. Справжнє, невигадливе співчуття може виникнути лише після того, як ми відкрили свій власний стан. Спостерігаючи свою обмеженість, свою залежність, свої конфлікти тощо, ми можемо дійсно, по-справжньому усвідомити страждання інших, і тоді наш досвід стає основою, або прикладом для того, аби змогти краще зрозуміти оточуючих і допомогти їм. Єдине джерело будь-якої доброї справи для інших – це усвідомлення свого власного стану. Якщо ми знаємо, як допомогти собі і що треба робити у власній ситуації, ми можемо реально допомогти іншим і відчуття співчутливості з’явиться саме собою — нам не доведеться дотримуватися правил поведінки, ухвалених тією чи іншою релігійною доктриною.

Що ж ми маємо на увазі, коли говоримо про усвідомлення власного істиного стану? Це означає спостерігання за собою, виявлення, хто ми такі, ким себе вважаємо і яким є наше ставлення до інших і до життя. Якщо ми хоча б день поспостерігаємо, звідки виникають і в чому коріняться наша обмеженість, наші розумові надбудови, пристрасті, гордість, ревнощі і прив’язаність, в яких ми замикаємося, то побачимо, що їхнім джерелом є наше двоїсте бачення і наша несвобода.  Щоби вміти допомагати як самим собі, так і іншим, необхідно подолати всі рамки, які нас обмежують. Таким є істинне призначення вчень.

Будь-яке вчення передають в руслі культури і знань, якими володіють люди. Але важливо не змішувати культуру або традицію з самими вченнями, тому що сутність вчень – це знання природи людини.  Кожна культура може мати величезну цінність, тому що є засобом, який дозволяє людям отримати те, про що говорить вчення, але вона не є самим ученням.  Візьмемо для прикладу буддизм. Будда жив в Індії і для того, щоби передати своє вчення, не став створювати нову культуру, але використав як основу для спілкування культуру сучасного йому індійського народу. Наприклад, вАбгідгармакоші  ми зна­ходимо такі поняття і уявлення, як опис гори Меру та чотирьох континентів, типові для культури давньої Індії. Однак зовсім не варто вважати, що вони мають основоположне значення для розуміння самого вчення Будди. Інший приклад подібного явища можемо бачити в цілком новій формі, якої набув буддизм в Тибеті після його злиття з місцевою культурою. Адже, коли Падмасамбгава приніс Ваджраяну в Тибет, він не став відмовлятися від ритуальних практик, які використовувалися древньою традицією бон, але вміло включив їх в буддийські тантрійські практики.

Якщо людина не здатна зрозуміти істиний сенс вчення, послуговуючись власною культурою, у неї може виникнути плутанина між зовнішньою формою релігійної традиції та її сутністю. Візьмемо для прикладу західну людину, котра, зацікавившись буддизмом, відправляється в Індію на пошуки вчителя. Там вона зустрічає традиціного тибетського гуру, який усамітнився в тихому монастирі й нічого не знає про західну культуру. Якщо такого гуру по­просять учити, він дотримуватиметься методів, до яких він звих, навчаючи тибетців. Але західній людині доведеться подолати значні складнощі, починаючи з мовного бар’єру. Імовірно, вона отримає важливе посвячення і буде вражена особливою атмосферою, духовною «вібрацією», але не втямить сенсу. Приваблена уявленням про певний екзотичний містицизм, вона, можливо, проживе в монастирі кілька місяців, засвоївши деякі аспекти тибетської культури та релігійних звичаїв.  Повернувшись на Захід, ця людина буде переконана, що зрозуміла буддизм, і, почуваючись не такою, як всі, почне поводитись як тибетець. Але насправді, для того, щоби практикувати вчення, які прийшли на Захід з Тибету, немає анінайменшої потреби ставати тибетцем. Навпаки, найголовніше — зуміти включити це вчення у свою власну культуру …>  Однак часто буває, що, зіткнувшись зі східним вченням, люди почитають вважати, що їхня власна культура нічого не варта.. Подібне ставлення є цілковито помилковим, тому що кожна культура має свою цінність, пов’язану з тим оточенням і тими обставинами, за яких вона виникла.  Про жодну з культур не можна сказати, що вона краща за іншу — від самої людини залежить, чи отримає вона більшу або меншу користь для свого внутрішнього розвитку. Тому і марно переносити правила та звичаї до іншого культурного середовища, відмінного від того, де вони виникли. Особисті звички і культурне середовище допомагають людині зрозуміти вчення. Неможливо передати стан знання, використовуючи приклади, невідомі слухачам. Якщо жителю Заходу подати цампу і тибетський чай, то, швидше за все, він не матиме уявлення, як це вживають. Тибетець же, котрий їсть цампу з самого дитинства, над цим не замислиться: він перемішає цампу с чаєм і з’їсть. Так само складно зрозуміти сутність вчення, якщо не знати тієї культури, в руслі якої воно передається. Ось чому важливо мати уявлення про ту чи іншу культуру. Але вчення містять в собі внутрішній стан знання, який не можна змішувати з тією культурою, в руслі якої воно передається, або ж зі звичками, звичаями, політичними чи суспільними системами тощо. Люди створювали різноманітні культури в різні часи і в різних країнах, і той, хто цікавиться вченнями, повинен це розуміти і вміти працювати з різними культурами, не обмежуючи себе зовнішніми формами. Скажімо, ті, хто вже має певне знайомство з тибетською культурою, можливо, гадають, що практикувати Дзогчен — означає навернення або в буддизм, або в бон, тому що Дзогчен поширювався в рус­лі цих двох релігійних традицій. Це показує, наскільки обмеженим є наш спосіб мислення. Якщо ми вирішуємо слідувати якомусь духовному вченню, то переконані, що нам необхідно щось змінити, наприклад, манеру одягатися, харчуватися, поводитись тощо. Але Дзогчен зовсім не вимагає від нас стати прихильником якоїсь релігійної доктрини або постригтися в монахи, або сліпо прийняти вчення і стати «дзогченістами». Насправді все це може створити серйозні перепони для істиного знання. Суть в тому, що люди настільки звикли навішувати на все ярлики, що не здатні зрозуміти нічого, що не вміщується в їхні рамки. Ось приклад з мого власного життя. Мені неодноразово доводилося зустрічатися з тибетцями, котрі не надто добре мене знають і неодмінно запитують: «До якої школи ви належите?» В Тибеті протягом століть утворилися чотири головні традиції тибетського буддизму, і, якщо тибетець чує про якогось учителя, то він переконаний, що цей учитель неодмінно належить до якоїсь з чотирьох шкіл. Якщо я відповім, що практи­кую Дзогчен, то ця людина вважатиме, що я належу до школи ньїнгмапа, в якій збереглися тексти Дзогчен. Інші ж, знаючи, що я написав кілька книг по бону з метою дати справедливу оцінку корінній культурі Тибету, можуть сказати, що я — бонпо. Але Дзогчен — це не школа і не секта, і не релігійна система. Це просто стан знання, який вчителі передають, не зв’язуючи себе жодними рамками сект або монаших традицій. В лінії передачі вчень Дзогчен є вчителі, що належать до всіх верств суспільства, в тому числі селяни, кочівники, аристократи, ченці й видатні релігійні діячі всіх духовних традицій та шкіл. Наприклад, п’ятий Далай-лама, бездоганно дотримуючись обов’язків, відповідних до його високого релігійного та політичного стану, при цьому був видатним практиком Дзогчен.

Людина, яка дійсно цікавиться вченнями, повинна розуміти їх основний принцип и не підаватися обмеженням жодних традицій. Часто обмежуючими факторами стають організації, заклади, єрархії, котрі існують в різних школах, але нам буває складно це помітити. Істинна цінність вчень вища за всі надбудови, створювані людьми, і, щоби дізнатися, чи дійсно вчення є для нас чимось живим, треба лише побачити, до якого ступеня ми звільнилися від усіх факторів, які нас обмежують. Інколи може здатися, що ми зрозуміли вчення і знаємо, як їх застосовувати, але насправді все ще залежимо від своїх поглядів і догм, далеких від істиного знання власного істиного стану.  Коли учитель вчить Дзогчену, він прагне передати стан знання. Мета учителя полягає в тому, щоби пробудити учня, розкривши його свідомість для сприйняття споконвічного, корінного, початкового стану. Учитель ніколи не скаже: «Слідуй моїм правилам і дотримуйся всіх моїх настанов!», — він скаже: «Розкрий своє внутрішнє око і спостерігай самого себе. Припини шукати світильник ззовні, щоби освітити себе зсередини – запали свій внутрішній світильник. Тоді ученння ста­не жити в тобі, а ти — в ученні». Вчення повинно стати живим знанням у всій нашій повсякденній діяльності. Це сутність практики, й окрім цього більш нічого особливого робити не треба. Ченець може чудово практикувати Дзогчен, не відмовляючись від своїх обітниць. Це можуть робити і католицький священник, і чиновник, і робітник, й інші люди, не відмовляючись від своєї ролі в суспільстві, тому що Дзогчен змінює людей не зовні. Він пробуджує їх зсередини. Учитель Дзогчен прохатиме лише про одне — споглядати себе, знайти усвідомлення, потрібне для застосування вчення у повсякденному житті.

Кожна релігія, кожне духовне вчення має свої філософські принципи, свій особливий спосіб бачення речей., Наприклад, навіть у філософії буддизму існують різні системи і традиції, часто не згодні одне з одним лише у тонкощах тлумачення основоположних принципів. В Тибеті ці філософські суперечки тривають досьогодні, в результаті сьогодні полемічні твори складають цілий самостійний напрямок в літературі. В Дзогчен філософським думкам і переконанням не надається жодної ваги. Спосіб бачення в Дзогчен грунтується не на інтелектуальному знанні, а на усвідомленні власного істиного стану. Зазвичай кожен має свій власний спосіб мислення і власні уявлення про життя, навіть якщо не завжди може висловити їх філософськи. Всі наявні філософські теорії — породже­ння хибних двоїстих поглядів людей. В галузі філософії те, що сьогодні вважається істинним, завтра може виявитися хибним. Ніхто не може гарантувати вірогідність філософії. Тому кожен інтелектуальний шлях пізнання завжди є неповним і відносним. Насправді ж немає жодної істини, якої треба було б шукати або підтверджувати логічно, — замість цього необхідно тільки віднайти, наскільки міцно наш розум обмежений рамками двоїстості. Двоїстість – ось істиний корінь нашого страждання і всіх решти бід. Всі наші поняття і уявлення, якими б глибокодумними вони не здавалися, подібні до тенет, що утримують нас у пастці двоїстості.  Коли ми побачимо свою обмеженість, треба спробувати подолати її, звільняючись від будь-яких релігійних, політичних або соціальних переконань, котрі роблять нас залежними. Необхідно відкласти такі поняття, як «просвітлення», «природа розуму» тощо, до тих пір, поки нас більше не будет задовольняти чисто інтелектуальне знання і поки ми не припинимо нехтувати поєднанням свого знання з реальним життям.